Павло – 54-річний будівельник з Вінниччини, але за плечима має досвід АТО, а з початку великої війни служить гранатометником 107 батальйону 63 окремої механізованої бригади. Під час одного з бойових виїздів залишився сам на позиції, але не лише зміг повернутися, а ще й привів полоненого. Історію захисника, яка сталася у листопаді 2024 року, переповіли у журналі “Бастіон”.
Сам у лісі
“Поступив наказ – висунутись на позиції. Нас – п’ятеро. Виїхали близько девʼятої вечора. Під’їжджаємо до окопів, метрів пʼятдесят залишилось, а по нам починають працювати скидами. Я вискакую з машини і бачу перед собою спалах, потім одразу ще один – і темрява, втратив свідомість. Не знаю, скільки часу я так пролежав. Але коли очухався, перше відчуття – страшно болить голова. Осколок залетів в щелепу під вухом. Ну і праву руку посікло, палець розірвало, але то таке – взяв аптечку, якось перемотав. Перевірив ноги – цілі, слава богу. Інакше мені був би капець. Озираюсь: а довкола нікого. Взагалі. Ні тих, з ким я їхав. Ні в окопах. Ні рації. Навіть машини немає. Це вже потім я знайшов її, коли повертався, метрів двісті в нашу сторону. Хлопці намагались ще втекти від обстрілу, але машину теж потрощило. Моєму взводному так пошматувало руку, що її довелось відтяти, як я пізніше дізнався. Що з іншими пацанами – досі не знаю, вони були з іншого бату. Як мені потім розповіли, пригнав евак і всіх забрав. Недалеко лежав 200-й – вони подумали, що це я, в темряві особливо не розберешся. І вони ж не по гриби приїхали – часу на пошуки нема. Я заліз у бліндаж… Такого страху в мене ще не було. Очко стискалося так, що словами не передати. Коли шарашать каби, гради, танчики – це все страшно, але не так, коли залишаєшся один. Це найгірше, що може бути на війні. Якщо поруч побратим – на душі завжди легше.Вода і цигарки
Повертатись уночі було б важко – нічого не видно. Вирішив перечекати. Але вдень знову почала гасити арта, дрони літали – а ти ж не знаєш, чиї то. Ризиковано. Треба було висуватись по сіряку. Тоді шанси хоча б 50/50 – або помітять, або ні. Води на позиціях було достатньо. Пачку цигарок випадково знайшов, пощастило. Це мене тримало на плаву. Сиджу собі – п’ю-курю, курю-п’ю. Аж тут раптом чую голос: «Єсть кто?». Серед наших є кілька хлопців, які говорять російською. Але тут прямо було чути по акценту, що це не наші. Я, довго не думаючи, кажу: «Єсть-єсть! Захаді!». І запобіжник знімаю… А він кричить: «Я – рускій, прішьол сдаваца!» Думаю, йоб твою мать, оце я в сорочці родився. Він ще й здоровий кабан такий, під два метри. А я – метр п’ятдесят. Навіть без зброї він міг би зі мною розібратися.Полонений
Впустив його в бліндаж, посадив у куточок. Виявилося, він – зек. Все, думаю, триндець мені – десь на секунду проморгаю і мені шию скрутить. Ну або це якийсь хитрий маневр, щоб мене відволікти, а зараз зайде ціла група москалів. То я, як той ховрашок, постійно виглядав з бліндажа, чекав гостей. Але він був теж поранений, ще й контужений. Наші тоді якраз файно їхні позиції і логістику розбирали. Каже, в них там ні їжі, ні води не було – от і не витримав, вибрав полон. П’ята година вечора, майже темно – ну, думаю, треба йти. Думки різні були, бо він мене сильно затримував – йшов повільно, ще й після контузії не чує ніхрена, тому кричить постійно. Кажу: «Морду закрий!». А сам думаю, зараз його тихенько пристрелю до бісової матері і все, інакше нас обох видасть своїми криками. Він наче відчував це, благав: «Нє стрєляй! Я тєбя прашу, нє стрєляй».
Полонений солдат російської армії, колишній увʼязнений. Фото з журналу
Тоді в мене й обірвалося все всередині, я не зміг. Це не так просто – вистрілити в живу людину, коли ти її бачиш перед собою, ще й без зброї. Та й думаю, краще вже вдвох йти – може, як гаситимуть, то по ньому будуть цілитись.
Пройшли ми десь три кілометри. Повезло, що нас не засікли – москалі вечеряти посідали чи що, але обстрілів майже не було. Вже підходили до наших позицій. Але темно ж – не знаєш, як правильно підійти, щоб наші ж не пристрілили. Йти і постійно кричати «свої» теж не будеш, і чорт його знає, чи почують.
Рятівний евак
Тут мені знову повезло – назустріч їхав евак, забирати 200-го. А медбрат – мій давній знайомий, одразу мене впізнав. Медики кинулись і до того москаля. Кажу, та це полонений – то вони охіріли там всі.
Гранатометник “Дід” з побратимами (крайній зліва)
Аж тоді в мене очко розжалося. Такі емоції були… Думав, в мене серце вискочить. Відчуття, наче це все був страшний сон, а зараз – казка якась. Бог дав мені цей шанс – і я ним скористався.
Росіянина забрала наша розвідка, мені надали першу допомогу і забрали в лікарню. Витягнули більший осколок, а дрібні залишились в мені. Зараз проходжу реабілітацію і скоро назад, тут без варіантів. Якби хотів втекти, то вже давно втік би. Не маю я права”.